Як стають волонтерами? Перше, що відрізняє цих людей — небайдужість до чужої біди або проблеми, до того, що відбувається в місті та країні. Мало того, вони беруть на себе відповідальність за долю країни, міста, конкретної людини. А коли твоя країна перебуває в стані війни, коли на передовій мерзнуть і голодують бійці української армії, то як тут можна залишатися байдужим?!

Ми домовилися про зустріч з павлоградскими волонтерами з групи «Божа справа». Владислав, Лариса і Сергій погодилися на інтерв'ю для www.begemot.dp.ua

- Почалося все з того, що я став свідком, коли в травні нинішнього року йшли перші авто колони на Схід України, біля нас поламалася одна з машин 93-ї бригади, - розповідає Владислав. - Купили запчастини, обдзвонили знайомих і роздобули масло. Машина поїхала далі. Серед солдатів був один наш, павлоградський хлопець, мобілізований шахтар. Ми обмінялися номерами телефонів. І коли бійці стояли під Червоноармійському, вони нам дзвонили і говорили: «Пацани, у нас немає взагалі нічого! Привезіть хоча б води!» Вони розповідали, як вони їздили до річки, набирали в усі наявні ємності воду, кілька разів кип'ятили, щоб була можливість її пити, не кажучи вже про те, щоб помитися.

Ми своїми очима побачили, як виглядала наша українська армія тоді. Без сліз на все це дивитися було неможливо. Хлопці тоді відверто говорили, що ще тиждень, і ми самі розбіжимося — жити на передовій без обмундирування, їжі, води було нестерпно. Спати ніде було: солдати рили собі землянки, а зверху одягали брезент і ховалися від дощу. Але травень був дощовим, і вода все одно стікала в землянки. В таких умовах — холодні, голодні - ще треба було воювати.

Читайте також: Светлана Зварич.

Спочатку ми привезли хлопцям води, потім роздобули бочки, щоб цю воду можна було якось зберігати. Потім серед волонтерів знайшлися умільці, які пробили свердловину. Навіть генератор привезли, щоб воду електронасосом качати.

Таким чином ці півроку ми опікуємося наших бійців з «Дніпро-1», 93, 25, 39, 74 бригад. Одягали їх, починаючи від форми і закінчуючи берцями, годуємо, на скільки це в наших силах і можливостях. Але я вважаю, що їх перемоги — це, від частини, і наша, волонтерська, перемога. В їх підрозділах мінімум поранених — значить, обмундирування,яке ми доставляємо солдатам, рятує їм життя.

Електронна начинка для планшетів, яку ми їм привозили, допомагала виконувати розвідникам бойову задачу, оскільки до цього їм доводилося працювати зі старими топографічними картами 70-х років минулого сторіччя.

Спочатку Нам допомогли коштами жителі невеликого села Комарники під Львовом, у яких залишилися гроші, зібрані ще для Майдану. Ми на ці гроші купили розвідникам хорошу форму, берци. Річна форма хорошої якості на одну людину ще в той час коштувала 2 тис. грн.

Нашими скромними силами відремонтовано 4 БТРа. В районі Черкаське допомогли рембатальону, який розконсервував масу старої неробочої техніки, знайти спонсорів в особі агрофірми «Шторм» з с. Богуслав. Без таких людей, які нам допомагали, ми б самі теж нічого не зробили: вони купували дорогі 20-тонні домкрати, гайкові ключі, болти тощо Механіки в с. Межирічі допомагали робити захисні решітки для десяти Бтрів, а ще Камазів, Уралов, тягачів. Фермерське господарство з с. Кочережки «Ставки» передало солдатам два кабана. Жителі с. Троїцьке дуже добре допомагали. Я вже не кажу про продукти і теплих речей. 3 тонни продуктів, зібраних по селах, за одну ходку відвозили наші волонтери, які у полон тоді потрапили... Один з полонених волонтерів позбувся свого «бусика», тепер фактично залишився без роботи. Може, і з питанням працевлаштування йому хтось зможе допомогти.

Питання № 1 на сьогодні: постачання бійців теплими речами. Потрібні шкарпетки, термобілизна, спальники, теплі берці, противірусні препарати. Зробили вже одну ходку з буржуйками. Солдати просять матраци, оскільки сплять на голій землі. Потрібні казанки і старі чайники, потрібні теплі кожухи, фуфайки. Потрібні сигарети, цукерки, домашня випічка, електропровід, скоби для скріплення колод для бліндажів, бензин. Необхідний вугілля, дрова, оскільки може так вийти, що навесні Донбас залишиться без лісопосадок взагалі — все вирубується для вогнищ, люди гріються.

Потрібні беушні планшети, ноутбуки, ми б змогли пристосувати їх для армійських потреб, для ефективності артилерійських атак, допомогти солдатам орієнтуватися на місцевості. Ми повинні розуміти, що війна не закінчиться до тих пір, поки ми не знищимо ворога. Один відомий чоловік сказав: «Сокиру війни можна зарити тільки разом з ворогом».

- У людей склалося враження після оголошення перемир'я, що війна нібито закінчилася, - вступає в розмову Сергій. - Та матеріальна допомога від людей армії тут же пішла на спад. Але солдати досі там, на передовій, і потреби їсти, грітися і т. д. у них залишаються. Люди повинні розуміти, що це не повинно бути проблемою того, кого призвали та їх рідних. Якщо армія не втримається там, то війна прийде сюди до нас. А це нічого хорошого. Тому від нас всіх тут, в тилу-теж дуже багато залежить.

Там є бійці, яких закликали ще в квітні місяці на 45 діб. Морально і фізично їм дуже важко. Але ми ведемо себе так, як ніби у всій країні немає війни, ніхто цього на собі не відчуває. А наші хлопці там кожен день під обстрілом...

Буржуйки потрібні, причому невеликі, щоб вони помістилися в невеликі земляні укріплення. Потрібні вмілі руки, щоб ремонтувати техніку. Можливо, за це завдання взялися б якісь підприємства. У 93-ій бригаді, наприклад, коштують 3 підстрелені швидкі допомоги. От якщо б хтось зміг одну машину з трьох зібрати, щоб поранених возити, було б дуже добре. Якби хтось взявся за цю справу, це був би його реальний внесок у нашу загальну справу перемоги. Якщо кожен потроху буде надавати хоч якусь посильну допомогу, то ми разом швидко здолаємо ворога.

Можна, звичайно, сидіти в інтернеті або в телевізорі, співчувати нашим солдатам, але якщо допомогти чимось конкретним, я думаю, це було б корисно і для української армії і для себе особисто.

Загалом, волонтер — для початку це професійний жебрак. Просимо у друзів, знайомих, мало знайомих людей чимось допомогти. З нами зв'язуються за телефонами, по вихідних днях ми стоїмо з волонтерськими кошиками «Гулівера», нещодавно відкрили свою групу «Божа справа» у Фейсбуці. Доставити зібране — це друге питання. Доїжджаємо за 5 км до Донецького аеропорту. Співпрацюємо з іншими волонтерами, об'єднуємо зусилля.

Всі розуміють, що волонтерська, народна допомога — це добре, однак на початку все-таки повинна бути допомога армії від держави. Але в українській реальності страшно собі уявити, що б сталося з нашою армією без волонтерської підтримки. І кожен з них, вирушаючи на передову, раскует життям не менше, ніж бійці на блокпостах. Але на цю тему волонтери не говорять.